Історія світової адвокатури

Праобраз сучасного інституту адвокатури існував ще у древніх народів, коли правовий захист здійснювали батьки або друзі. Це була так звана «родинна адвокатура».

У Стародавньому Римі з явився термін «адвокат», яким називали рідних або друзів позивача, що супроводжували його до суду та давали поради. З часом назву «адвокат» було поширено на осіб, які допомагали позивачеві вести процес, збирали документи, підшукували засоби захисту. У римському літопису містився такий уривок: «Хто захищає будь-кого у суді, той називається патроном; адвокатом — якщо допомагає юридичними порадами або своєю присутністю виражає дружню підтримку; повіреним — якщо веде справу, та когнітором, якщо бере на себе справу присутнього і захищає немовби свою». За часів імперії римська адвокатура, як і судові установи, зазнала певних змін. Перш за все, це позначилося на значному обмеженні адвокатської професії як вільної. Так, за кодексами Юстиніана адвокатура вводилася у рамки певної системи, в якій адвокатська професія прирівнювалася до державної служби.

Не лише у Римі існувала адвокатура. У Давньому Єгипті захисником міг бути кожний бажаючий. Це допускалося без перешкод і навіть вважалося священним обов'язком. Діяльність захисника мала форму благодійної діяльності, навіть милостині.

Стосовно Стародавньої Греції, тут існували так звані «логографи» або «диктографи», що скаладали судові промови. Однак вони не задовольняли потреб судового захисту, оскільки їх роль зводилася виключно до складання обвинувальних і позовних промов, які готувалися заздалегідь. Логографи не брали участі у судовому засіданні, а тому не могли заперечувати вимоги обвинувача чи позивача безпосередньо. Усе це призвело до того, що суди почали в окремих випадках (у випадку захисту жінок, дітей) допускати захист позивачів сторонніми особами.

У середні віки в європейських країнах принципи організації адвокатури зазнають певних змін, зокрема щодо допуску до адвокатури. У Франції для цього необхідно було мати диплом ліценціата прав (юридичну освіту), виголосити присягу та бути внесеним до списків адвокатів. Досвід практичної діяльності не був обов'язковим. У середньовічній Німеччині адвокатура була абсолютно вільною професією. Будь-яка особа могла отримати право на заняття адвокатською діяльністю на невизначений строк. Класичний порядок допуску до адвокатури сформувався у цей період в Англії. Тут особи, які виявили бажання
 присвятити себе адвокатській діяльності, мали пройти восьмирічний курс навчання в судовій колегії, і через три роки отримували звання «внутрішніх адвокатів», які не мали права виступати в судах. Ще через п'ять років навчання «внутрішні» адвокати перетворювалися на «зовнішніх» і отримували право практикувати.

Щодо внутрішньої організації адвокатури у середньовіччі одностайності серед різних країн не було. У Німеччині, наприклад, такої організації фактично не існувало. Адвокати були абсолютно самостійними і незалежними від своїх колег за професією, тобто вони не утворювали особливого стану. У Франції вже спостерігається зародження станової організації. Тут у XIV ст. у складі релігійного «братства св. Миколи» (патрон юристів) утворилася община адвокатів і повірених, на чолі якої стояли депутати, що обиралися її членами. Вони розпоряджали¬ся майном общини, були її представниками у зносинах з урядовими установами та захищали права і привілеї своїх членів. В Англії в XIII ст. виникають перші чотири «судові колегії», в які й сьогодні об'єднуються практикуючі юристи — судді та адвокати.

У сучасний час існують різні назви осіб, що виконують функції адвоката, зокрема, у Польщі - адвокат та правовий радник, у Великобританії – баррістер та солісітор, у Німеччині – правозахисник, у Франції – адвокат.

Історія української адвокатури

На території України праобраз інституту адвокатури почав відтворюватись ще в часи Київської Русі, коли роль захисників виконували «послухи» – особи, які могли посвідчити про попереднє життя обвинуваченого та «видоки» – безпосередні свідки події. Але у джерелах ХІІІ ст. такі особи згадуються як судові заступники під назвою «посол» або «прокуратор».

Професійна ж адвокатура в Україні сформувалася в період польсько-литовської доби, вперше була зроблена спроба впорядкувати справу судового захисту. Литовський статут передбачив спеціального урядового захисника для убогих людей, вдів і сиріт, які не могли себе захищати – прокурора, який міг бути лише професійний юрист, до якого пред’являлись високі етичні вимоги.

Норми литовського статуту і магдебурзького права продовжували діяти в Україні і в період гетьманщини (1628 р. – кінець ХVІІІ ст. ). В першій половині  ХVІІІ ст.розпочалася робота з кодифікації українського права, яка закінчилася в 1743 р.підготовкою проекту кодексу українського права “Права, за якими судиться малоросійський народ”. В цьому законопроекті вперше в Україні вживається слово “адвокат” в значенні захисника прав сторони, передбачається обов’язок реєстрації професійних адвокатів у судах, де вони виявляють  бажання працювати, а  також обов’язок складати присягу, яка передбачала високі етичні вимоги до професійного захисника. Хоча в цілому праця адвокатів оплачується, але законопроектом педбачались випадки безоплатного надання правової допомоги. Від плати звільнялись малозабезпечені, вдови, сироти.

Як самостійний правовий інститут Адвокатура в Україні була запроваджена після проведення на початку 60-х. рр. ХІХ ст. судової реформи. Правову регламентацію інститут адвокатури дістав за «Судовими статутами», затвердженими 20 листопада 1864 р.

В 1894 р. українськими адвокатами Галичини була спроба скликання першого з’їзду правників і утворення своєї організації, яка допомагала б вирішувати нагальні проблеми адвокатів. Однак ця ідея не знайшла свого практичного втілення. У цей період українська адвокатура не змогла набути своїх специфічних рис. Адже, як відомо, Україна в ці роки немала своєї державності, тому й інституції держави, до яких в повною мірою належить й адвокатура,  не могли належним чином розвинутися.

Новий етап в історії адвокатури України пов’язаний із створенням в містах юридичних консультацій. У 1920 р. їх налічувалось 160, у яких працювало 365 правозаступників.

29 жовтня 1924 р. Постановою ЦВК СРСР були затверджені «Основи судоустрою СРСР і союзних республік», де зазначалось, що для надання юридичної допомоги населенню засновуються колегії правозаступників. У 1926 році Харківська губернська колегія захисників звернулася з пропозицією до РНК про те, щоб назву «колегія захисників» змінити на «адвокатура».

16 серпня 1939 року РНК СРСР затвердила Положення про адвокатуру СРСР, яким були визначені завдання адвокатури, керівництво її діяльністю, структура та порядок прийому та виключення з колегії адвокатів, дисциплінарна відповідальність.

Аналізуючи період діяльності адвокатури України в роки Великої Вітчизняної війни, можна зробити висновок, що її організація і діяльність визначалася умовами військового часу. Війна не скасувала існуючу колегію адвокатів, не внесла докорінних змін у правові основи їх організації і діяльності. Найбільш серйозні зміни, полягали в розширенні сфері участі адвокатів у в засіданні військових трибуналів.

1 жовтня 1980 року було прийнято нове Положення про адвокатуру УРСР, що регламентувало діяльність колегій адвокатів республіки та розширило види юридичної допомоги, що надавалися громадянам. Колегії адвокатів в Україні формувалися за територіальним принципом. Створювалися обласні і Київська міська колегія адвокатів. Подальший розвиток адвокатури був зумовлений прийняттям 20 квітня 1988 року Верховною Радою Конституції УСРС, яка і закріпила конституційні основи діяльності адвокатури республіки.

У 90-х рр. ХХ ст. постає проблема організаційного оформлення адвокатури, що, нарешті, вирішило б питання її незалежності. Враховуючи це, 20-22 вересня 1990 р. в м. Києві відбувся установчий з’їзд адвокатів республіки, на якому була утворена Спілка адвокатів України – незалежна, самоврядна організація. Було обрано правління Спілки адвокатів України до складу якого увійшли представники 22 колегій адвокатів. Першим президентом став В.В.Медвичук. Для виконання цих завдань у 23 областях та м. Києві були утворені відділення  Спілки адвокатів України. Спілка допомагає професійному об’єднанню адвокатів різних регіонів, підвищенню ролі й престижу адвокатури в суспільстві. 19 грудня 1992 р. був прийнятий Закон України «Про адвокатуру».

Завершальним етапом в сучасній історії української адвокатури стало прийняття нового Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» 5 червня 2012 р., який відводить адвокатурі чільне місце, маючи на меті встановити престиж цієї професії, її історичні традиції, піднести роль у суспільстві як одного з гарантів забезпечення конституційних прав і свобод громадян.